Електромобіль годиться для всіх, але 20 хвилин заряджання вже забагато для комісара?

Politico повідомило, що частина посадовців Європейської комісії невдоволена: їхні службові електромобілі потребують зупинки на заряджання дорогою між Брюсселем і Страсбургом. Це приблизно 440 кілометрів, часто після довгого робочого тижня, інколи пізно вночі. І десь у Люксембурзі кабель таки треба вставити в розетку. Трагедією це, звісно, не назвеш. Звичайний водій, який вирушив електромобілем з одного міста до іншого й виявив, що зарядка зайнята, зламана або працює тільки через якийсь третій застосунок, у цей момент тихо посміявся б крізь сльози. Ласкаво просимо в реальне життя.

Саме в цьому й суть. Роками людям пояснювали, що електромобіль неминучий. Що двигун внутрішнього згоряння належить минулому. Що ринок треба перебудувати, податки переналаштувати, виробників притиснути, а споживачів скерувати у правильний бік. Коли звичайні люди вагаються, їм кажуть, що причина у страху, звичці або дезінформації. Але коли архітекторам тієї самої системи доводиться зупинятися на 20-30 хвилин серед ночі, щоб зарядитися, це раптом перетворюється на «проблему користувацького досвіду».

І в цьому не винен електромобіль. Багато електрокарів справді чудові: швидкі, тихі, комфортні в місті й цілком логічні для тих, хто має домашню зарядку. Але політик, який робить одну технологію обов’язковою для всіх, має чесно говорити і про її межі. Електромобіль поки що не є універсальною заміною кожного авто, у кожній країні, на кожному маршруті й для кожного бюджету. Це добрий інструмент там, де є правильні умови. Погана політика починається в момент, коли інструмент оголошують символом віри.

Справедливості заради, Європейська комісія могла б ухвалити один дуже простий принцип. Перш ніж ще сильніше перекроювати ринок, політики мають жити за правилами, які самі пишуть для всіх інших. Не тиждень для показу. Не заради пресового фото. По-справжньому. Службові автомобілі мають бути електричними, заряджання має відбуватися в публічній мережі, без винятків, без зарезервованих зарядних місць. А якщо зарядна станція не працює, то вона не працює. Саме так, як для звичайного громадянина.

Ще краще, якби комісар користувався автомобілем у тих самих умовах, що й пересічний європеєць. Без окремого водія, який бере на себе всі незручності. Без запасного авто за рогом. Без тихої логістичної магії, яка прибирає проблеми ще до того, як високопосадовець сідає в машину. Якщо політика добра, вона витримає реальне життя. Якщо ні, винні не люди, а сама політика.

Нині складається враження, що електромобіль ідеальний для Брюсселя доти, доки його недоліки лягають на плечі платника податків, автовиробника, власника малого бізнесу або людини, яка живе далеко від великого міста. Комісія хоче пришвидшити електрифікацію автопарків, посилити норми викидів і надіслати ринку чіткий сигнал. Водночас її власні документи визнають: зарядна інфраструктура, ціна, залишкова вартість і користувацькі звички є реальними проблемами. Вони не зникають від гасла. І не розчиняються лише тому, що посадовець достатньо урочистим голосом вимовляє «зелений перехід».

Найцинічніше те, що для звичайних людей автомобіль не є просто моральною заявою. Це гроші. Це дорога на роботу. Це відвезти дітей, поїхати кудись на вихідні, вибратися за місто, тягнути причеп, мати справу з холодом і часом з’ясовувати, що зарядна станція стоїть просто не там, де треба. Для брюссельського комісара зупинка на заряджання є незручністю. Для багатьох європейців невчасний або фінансово непосильний електричний мандат може обернутися проблемою на кілька тисяч євро.

Тож правило могло б бути простим: не забирайте вибір у людей, доки ваш власний вибір не працює бездоганно. Не заганяйте ринок в один коридор, доки інфраструктура, ціни й користувацький досвід не дозріли. І не повчайте публіку терпінню, якщо 20-хвилинної зупинки на заряджання дорогою назад зі Страсбурга достатньо, щоб занепокоїти кабінети влади.

Електромобілі все одно прийдуть. Вони стануть дешевшими, кращими й зручнішими у щоденному житті. Ринок зробить свою справу, якщо йому дадуть час і розумні умови. Але політика, яка очікує ентузіазму від громадян, тоді як самі політики не можуть витримати незручності, це не зелений перехід. Це моральний штраф за паркування на колесах.

Якщо Європейська комісія хоче, щоб люди довіряли електромобілям, вона може почати з простого. Їздити на них. Заряджати їх. Терпіти ті самі незручності. І коли одного дня її посадовці зможуть чесно сказати, що система тепер працює добре, тоді, можливо, буде справедливо очікувати того самого від решти Європи.